ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ – ПОХМІЛЛЯ ВІД РОСІЇ
Моя розповідь про Південну Осетію, Абхазію, Придністров'я, «ДНР» і «ЛНР». Республіки, до яких часто додають слова «псевдо» або «фейкові», а їхній державний статус визнали здебільшого лише вони самі. Дипломатичною мовою їх називають тимчасово окупованими територіями. Мені, українському журналістові, робоча поїздка в кожну з цих республік загрожувала допитами тамтешніх правоохоронців або ж запроторенням у місцеву буцегарню.
Республіки за завісами
Ці невеликі території народилися під вибухи снарядів і гудіння танків, посеред плачу тисяч біженців і попелу порожніх дитячих кімнат. Однак війна – не єдине, що об'єднує ці республіки.

Ностальгія за Радянським Союзом і гаряча пристрасть до Росії – ось фройдівське «ід» тутешньої ментальності
Географічно вони переважно розташовані збоку від країн, із яких вийшли чи хочуть вийти (Грузія, Молдова, Україна), і є невеличкими клаптиками на карті. Усі, за винятком Придністров'я, мають спільний кордон із Росією
Навіть всевидяче око – гугл – не позначає їх окремими країнами, а що вже казати про пересічного громадянина світу, який, мабуть, набагато більше знає про Нарнію, аніж про будь-яку із цих так званих республік. Винятком є хіба що мешканці пострадянського простору, які є ментально ближчими до цих територій, однак і вони «плавають»: чули про війну, але рідко можуть назвати бодай одне місто цих загадкових земель. Життя на цих «клаптиках» прикрите темними цупкими завісами, які самі ж мешканці так званих республік відкрити не дуже поспішають. Я ж спробувала зазирнути за куліси пострадянської драми.
- І -
Грузія
Вояж я розпочала із Грузії, або ж, як називають її грузини, Сакартвело. Країна винограду і кавказьких вершин має дві окуповані території – Південну Осетію і Абхазію.
Абхазія
Спочатку намагаюся потрапити на кордон із Абхазією, республікою, яка визнана чотирма державами світу-членами ООН: Росією, Венесуелою, Нікарагуа та Науру. Республіка виникла ще в 1993 році після запеклої війни з Грузією, конфлікту, який підтримала Росія.
Історична довідка. Після розпаду СРСР Абхазія, що входила до складу Грузинської РСР, заявила про свою незалежність. У цей час у регіоні активно діяли російські спецслужби, які вели пропагандистську кампанію та таємно передавали абхазьким сепаратистам зброю. У серпні 1992 року Грузія ввела війська до Абхазії, але зустріла там збройний опір, зокрема з боку російських і чеченських найманців. Військовий конфлікт, що призвів до втрати Грузією контролю над Абхазією, завершився 30 серпня 1993 року.
Унаслідок протистояння близько двохсот тисяч етнічних грузинів було вигнано з Абхазії, загинуло ж 13 тисяч грузинів і 3 тисячі абхазців. Грузія до сьогодні визнає Абхазію своєю територією і пропонує їй широку автономію.
Горіхи і кукурудза
Мій шлях пролягає через місто Зугдіді, воно розташоване на заході Грузії, неподалік від Чорного моря, і межує з Абхазькою Республікою. Ранок зустрічає сонцем і обіцяє спекотний вересневий день. У Зугдіді, окрім незвичної моди ходити в чорних капронових підколінках, помічаю балкони. З багатьох будинків звисає кольорова білизна. Як згодом з'ясується, вона має стосунок до абхазького конфлікту, але наразі прямую до кордону.
«Журналісти? Україна? Ага… Мені потрібно зателефонувати до Міністерства внутрішніх справ, зачекайте, поки що відео і фото – ні », – ламаною російською каже мені підтягнутий грузинський поліцейський, оглядаючи наші з фотографом і водієм паспорти.
Поки він спілкується із начальством, ми спостерігаємо за кордоном – тут гул і метушня. На узбіччях припарковані автомобілі з грузинськими й абхазькими номерами. А біля них курять водії – типові «крутелики» між собою перегукуються. З боку Абхазії постійно під'їжджають маршрутки, звідти виходять люди з торбами і пішки йдуть у напрямку Зугдіді. Хтось пересідає в авто.

Урешті поліцейський дає нам згоду на зйомки, але лише під його пильним наглядом. Веде нас на міст, який є частково грузинським, а частково абхазьким. Тут постійний рух – з окупованої території йдуть групи людей.
«Вам ніхто нічого не розкаже, навіть не старайтесь», – підсміюється поліцейський.

– А де Абхазія?

– Та от за 500 метрів це вже вона.

Перед очима картина маслом – високі гори, а в долині білі мазки – хати. Виходжу з трансу краси і йду ловити абхазців.

Бачу жіночку років 50 та її сивого чоловіка.
– Ви чому ідете в бік Грузії? – намагаюся бути привітною.

– На похорон, – лише зараз помічаю, що жінка в чорному.

– З якого боку кордону ви хотіли б жити?

– У себе вдома. Ми з Галі.

– А вам там подобається?

– Може, і не все подобається… Але живемо… З роботою не дуже… Але так, напевно, у всіх. Ми часто переходимо кордон – на весілля, на похорон…
Далі помічаю старенького дідка.

– Я із Гальського району, – обличчя розсікає посмішка.
– А паспорт можете показати?

– Можу, – дідок дістає паспорт Абхазії. У зеленій книжечці читаю ім'я старого – Мікка.
– Мікка, а чому абхазці переходять кордон?

– Ходять на базар у Зугдіді. У Грузії дешевші продукти, та й в Абхазії немає багатьох продуктів… У мене в Грузії квартира. А в Гальському районі будинок залишився. Я живу і там, і тут…
Людей, які з Абхазії ідуть у напрямку Зугдіді, стає дедалі більше.

Ось підвода поїхала. Назустріч мені іде інтелігент в окулярах і розповідає про абхазькі будні.
– Найбільше люди потерпають від економічної скрути… Горіхи і кукурудза – це наш дохід. Робочих місць немає. У школі зараз заборонили грузинську мову. Абхазці свою мову також забули, розмовляють переважно російською, – розповідає мені чоловік, який іде до Зугдіді.

Люди, яких зустрічаю, здебільшого з Гальського району. Більшість із них себе вважає грузинами, а не абхазцями – ці дві етнічні групи тут чітко розрізняють. Абхазці мають свою мову і свої традиції. Однак грузини з Галі опинились у межах псевдореспубліки Абхазія, тому і змушені жити за її законами.

Людей, які б назвали себе абхазцями, я на кордоні так і не змогла розговорити. Більшість тікала, почувши, що я журналіст
Ліки від Грузії
Я повертаюсь у Зугдіді і зустрічаю місцевого журналіста.
«У нас живе дуже багато абхазців. Вони здебільшого торгують на базарі. А ще в Зугдіді багато переселенців – абхазців, які переїхали сюди в 90-х після війни. Ось їхні квартири, – журналіст вказує мені нагору, де видно кольорову білизну, – це лише у них звичка вивішувати так речі… По правді кажучи, ставлення у нас до них неоднозначне, тому що їм дали безкоштовне житло, а грузинська влада постійно виплачує соціальну допомогу. То вони і ледарюють тут».

У Зугдіді містечко для переселенців – квартал із акуратних, пастельного кольору будинків. Ці квартири переселенці отримали за державною програмою. Увечері на столиках перед будинками купчаться старші жіночки.
Одна з них – Нанулі – стоїть попід руку зі своєю дитиною.
Я живу там [в Абхазії] з чоловіком, у мене там будинок. Але квартира є і в цьому кварталі. Переходжу кордон пішки здебільшого для лікування своєї доньки – у неї епілепсія. До лікаря я її воджу на грузинську сторону – в Абхазії немає таких лікарень. Інколи їжджу з донькою в Тбілісі, Кутаїсі, там її лікують, – розповідає Нанулі.
Не єдина Нанулі лікує свою дитину в Грузії. У Зугдіді є спеціальний медзаклад для переселених осіб і мешканців Абхазької території. Тутешні працівники нам пояснюють: медицина в Абхазії зараз не в найкращому стані, тому жителі окупованої території стають пацієнтами їхньої лікарні.

Лариса Черквяна, лікар Зугдідської поліклініки
У центральній лікарні Зугдіді ми зустрічаємо десятки людей – тут якраз триває безкоштовна перевірка абхазького населення. У Грузії навіть створили окремий орган – Міністерство охорони здоров'я Абхазької автономії. Воно розробляє державні програми не лише для абхазців, які зараз перетинають кордон, а й для переселенців – їх зареєстровано в Грузії більше 250 тисяч. У коридорах лікарні зустрічаємо і міністра цієї структури – харизматичну блондинку Кетеван Бакарадзе.
Кетеван розповіла, що абхазці воліють зберігати анонімність, адже де-факто живуть у республіці і бояться неоднозначної реакції тамтешньої влади. Звичайно, найбільше пацієнтів намагаються потрапити у клінічні заклади Тбілісі.
Це одна із наших цільових програм. Ми їздимо в різні регіони, приводимо лікарів (від 20 до 35 спеціалістів різного профілю), які на базі медичних закладів перевіряють здоров'я цих людей. Тут часто з'являються абхазці. Ми їх обслуговуємо без проблем. Приходять і до нас у міністерство. Ми їх вважаємо нашими громадянами. У 2016 році приблизно 2 тисячі абхазців обслуговували в різних медичних закладах Грузії
Навіщо ж грузини безкоштовно лікують народ, який не визнає себе частиною цієї держави – спитаєте ви? Так грузини проявляють і благородство, і розважливість. Уряд держави надає безкоштовне лікування абхазцям, щоб реінтегрувати цих людей і довести, що дбає про свій, хоч і загублений, народ.
Невдале інтерв'ю
Біля центральної лікарні Зугдіді зустрічаю журналістку-абхазку. Сюди вона привезла свого хворого батька, тому і перебувала якийсь час на грузинській території. Ми з нею попередньо кілька разів зідзвонювалися – поспілкуватися з нею порекомендували грузинські журналісти.

І ось ця симпатична чорнява жінка прямує до нас зі щирою посмішкою. Однак як тільки бачить камеру оператора, її обличчя враз змінюється.
– Ні, я нічого вам говорити не буду – лише не на камеру.

– То, може, на диктофон? Знімати вас не будемо, – прошу я.

– Ні, ні… Я вже якось дала інтерв'ю грузинським журналістам і за це поплатилася. Зрозумійте, у мене там робота і сім'я, і я так не можу ризикувати. Я вас розумію, розумію вашу роботу, але нічим не можу допомогти, – із жалем в очах каже.

Після цих слів жінка попросила вибачення, розвернулась і пішла.
Кримінал і туризм
Сухумі
«Кримінальна ситуація в Абхазії неоднозначна, – розповідає мені політолог Ніка Агладзе. – Ось не так давно був випадок, коли зґвалтували 14-річну дівчинку, і, кажуть, головним підозрюваним є начальник охорони так званого президента Абхазії, однак наразі кримінальної справи не порушили, а злочинця покриває власна мафія».
Тож навіть братні росіяни тепер більше полюбляють сонячні береги грузинського Батумі … через безпеку й комфорт.
Хоча Абхазія має всі шанси бути Ніццою Кавказу – тут і морські пейзажі Айвазовського, і величні гори. А один мій знайомий, переселенець з Абхазії, сказав коротко – «рай на землі».

Ще в радянські часи щороку влітку сюди приїжджало більше двох мільйонів відпочивальників.
Економічно Грузія втратила один із найбільш привабливих туристичних регіонів.

Однак і Абхазія втратила. Низька туристична культура, занедбані пам'ятки архітектури та пансіонати – нині на пісках цього раю порожньо.

Росія в повітрі
В Абхазії залишилося трохи більше ста тисяч корінних мешканців – це половина населення. Більшість має російські паспорти. Росія виплачує пенсії громадянам Абхазії, а також інвестує 70 відсотків бюджету.

Окрім того, на території Абхазії зараз перебуває від 5 до 10 тисяч російських військових, які контролюють так званий державний кордон між невизнаною республікою і Грузією.

Абхазія є фактично провінцією Російської Федерації.
Південна Осетія
Наступний пункт моєї мандрівки – кордон із Південною Осетією. Цю «республіку» визнали Росія, Венесуела, Нікарагуа, Науру, а ще Абхазія, Придністров'я і Нагірний Карабах.
Історична довідка. Ще в 1989 році південні осетини захотіли бути з Росією. Тоді відбулося повстання, у якому брали участь російські добровольці. Та все ж конфлікт вдалося заморозити. У двохтисячних управлінці Південної Осетії дотримувалися курсу на зближення з Москвою. Тоді ж в обігу з'явилися російські рублі і російські паспорти. У 2008 році Грузія спробувала повернути собі втрачену республіку. Однак проти неї виступили набагато потужніші російські сили, а також сепаратисти з Абхазії. Тож за допомогою РФ Південна Осетія таки стала де-факто незалежною. Грузія ж визнає її окупованою територією, а осетинів своїми громадянами.
Під час війни загинуло більше семи сотень людей.

За даними ООН з початку бойових дій в регіоні більш ніж 118 000 людей опинилися біженцями.
Про південну Осетію знають у Церовані
За 15 хвилин їзди від Тбілісі є містечко Церовані. Його збудувала грузинська влада для переселенців із Південної Осетії. Містечко червоних дахів вражає своїми масштабами – тут більше 2 тисяч будинків, школа, магазини.
Затишний світ для переселенців облаштувала грузинська влада, і люди отримали квартири. Багато хто з них підтримує родинні зв'язки з осетинами і часто буває в Цхінвалі – столиці так званої Південної Осетії.

Про життя по той бік кордону мені погодився розповісти міський голова Церовані Нукзар Тиникашвілі.
Життя там важке, сільське господарство занепало. Адже залишилися тільки присадибні ділянки… Пенсія там близько 150 ларі (55 доларів) на місяць, але їхні громадяни отримують і нашу пенсію. Ми їх вважаємо своїми. Більшість продуктів їм привозять із Росії, фрукти й овочі – із Тбілісі. Молодь може влаштуватися на роботу хіба що в силові структури, адже ніякої промисловості там немає.
Як і в Абхазії, у школах Південної Осетії з 1 до 4 класу заборонили вивчати грузинську мову.
Росієголізм
Кордон із Грузією контролюють російські прикордонники, а ще він постійно рухається. У 2012 році межу, яка має вигляд колючого дроту, посунули вглиб Грузії і встановили посеред кількох сіл. Частина з них – Гугутіанткарі, Діді Хурвалеті і Діці – опинились у Південній Осетії.
«Росія виправдовує це тим, що є старі радянські карти, на яких позначено кордон Південної Осетії, і хоче відновити кордон за ними. Але що це за карти – невідомо. Я їх точно не бачив», – розповідає політолог і військовий експерт Торніке Шаршанідзе.
Торніке Шаршанідзе
Політолог і військовий експерт
Кордон посувається, навіть попри те, що зараз Південна Осетія переживає не найкращі часи – вона схожа на алкоголіка. Єдиними дозами підтримки для існування невизнаної республіки є вливання з російського бюджету. Ані підприємств, ані середнього бізнесу… В обігу тут російський рубль, через що економіка повністю залежна від Росії.
Допомагає республіці Росія і низькими цінами на газ та електроенергію. Зараз Південна Осетія ледве зводить кінці з кінцями, про культурне чи туристичне життя цієї квазідержави нічого й казати.
Для чого потрібна ця територія Росії? Адже вона не є ані привабливою туристичною зоною, ані нафтовим скарбом.

Міхеіл Саакашвілі, колишній президент Грузії, вважає, що Південна Осетія є стратегічно важливим плацдармом для наступу на Тбілісі.
Міхеіл Саакашвілі
Екс-президент Грузії
- ІІ -
Молдова
Країна, у якій я побувала після Грузії, – Молдова.

На сході цієї держави уздовж Дністровських берегів розташувалася республіка з вкрай очікуваною назвою – Придністровська Молдовська Республіка, або просто ПМР.
Карта Молодови
На карті ця територія має вигляд сплячого дракона. На міжнародному рівні ПМР визнана… вгадайте ким?

А ніким. Цього разу Венесуела та Нікарагуа не розгледіли такої держави, і навіть Росія не визнала суверенітету «дракончика», якого сама ж і породила. Не знехтували Придністров'ям хіба такі самі закомплексовані невизнаністю Південна Осетія та Абхазія. Молдова офіційно називає це формування окупованою територією.
Придністровська Молдовська Республіка
Історична довідка. Придністров'я визнало себе незалежним у 1991 році, прагнучи не втрачати зв'язків із Росією. Молдова на той час була зорієнтована на румунізацію. Сепаратистів підтримала 14 російська армія, яка тоді дислокувалась у Придністров'ї, і за її допомоги сепаратисти фактично захопили владу на східному березі Дністра. Молдовські війська спробували повернути територію, однак не змогли протистояти потужній російській силі. Після кривавих боїв у 1992 році президенти Росії і Молдови підписали угоду про врегулювання конфлікту. Зараз він заморожений.
У ході війни загинуло близько тисячі осіб, кілька тисяч стали біженцями.
Невдале інтерв'ю 2
Як потрапити в заморожену республіку журналістам з України? У Кишиневі, столиці Молдови, наші колеги попередили: за зйомки на шкільній лінійці в Придністров'ї їх запроторили за решітку. Хм… Перспектива не дуже.
Натомість мені радять звернутися до колеги, який працює і в молдовських, і в придністровських ЗМІ. Списуюся з ним у соцмережі. Хлопець, як і абхазька журналістка, відмовився давати інтерв'ю – хоч конфлікт ніби заморожений, але, очевидно, що ще іскрить.
Про що думають у Придністров'ї?
Що ж, поспілкуватися з придністровцями мені таки вдалося, для цього потрібно було поїхати на кишинівський ринок. Туди щодня прибувають маршрутки сполученням Дубоссари – Кишинів, Рибниця – Кишинів (Дубоссари і Рибниця – міста, підконтрольні ПМР). Кордон вільно перетинають як цивільні громадяни Молдови, так і громадяни Придністров'я.

Кишинівський центральний ринок схожий на привокзальний ринок будь-якого українського міста: неохайні прилавки, значна концентрація мужичків із зіжмаканими лицями, які жують чебурек, калюжі під ногами і продавці, які з байдужим поглядом лузають насіння. Посеред цієї легенької «балабановщини» бачу щось схоже на автовокзал – за рогом паркуються міжміські маршрутки.
З білого Мерседеса «Дубоссари – Кишинів» виходять кілька пенсіонерів у светриках і дамочка бальзаківського віку. Я їм: «Можна вас на кілька слів?» «Та ні, неможна», – скрипучий жіночий голос б'є молотом по моїх планах. Усі інші пасажири вже розбіглися по кишинівських прилавках.

Але надії не втрачаю і, як принц Амбера, прямую в іншу «тінь» – заходжу в маршрутку, яка за кілька хвилин відправиться у Придністров'я, а всередині таки знаходжу чарівних героїв світу невизнаної республіки – тамтешніх пенсіонерів.
– Добрий день, а яка у вас там пенсія? – питаю в рудої жіночки в болоньєвій куртці.

– Хороша, сто доларів…

– А чому їздите в Кишинів?

– У гості… Куди хочу, туди і їжджу. Ми і за Молдову, і за Росію, і за Придністров'я, ми хочемо знайти спільну мову з усіма, – жіночку потягнуло на політику.

– А ви б хотіли бути з Молдовою?

– Навіть не знаю… – замешкалася жіночка. І тут її роздуми перебив енергійний голос із заднього сидіння:

– Хочуть, хочуть бути з Молдовою. Мої родичі хочуть, – голос належав молодшій жінці, на очі якої налізла зимова шапка.

– Це твої родичі хочуть, – огризнулася руда в болоньєвій куртці.

– Ви обманюєте, – шапка сповзла ще нижче.

– Ми проти Європи, там нема майбутнього. Ми аграрна країна, і наша продукція може іти лише в Росію, – до розмови долучився чолов'яга.

Я вирішила змінити тему.

– А у вас є там робота?

– Нема, – стрімко відповідає жіночка у вовняній шапці.

– Що? Та є в нас робота – заводи, швейні фабрики, ринки, – парирує та, що в болоньєвій куртці.

– А ви б хотіли, щоб ваші внуки знали румунську мову і вміли писати латинкою? – цікавлюся я. Моє питання дещо провокативне, тому що у Придністров'ї зараз забороняють у школах румунську мову – рідну мову молдаван.

– Я б хотіла, щоб знали 5 мов: і іспанську, і португальську, і англійську…

– Але ж ви не хочете в Європу?

– Ну… Як це не хочу? Робота є робота. Доля може занести будь-куди, – не без печалі в голосі говорить противниця всього європейського.
До маршрутки заходить ще одна жіночка, питаю, чому їздить з Придністров'я до Кишинева.

– Там, у Придністров'ї, продуктів нема. Україна вже не дає, магазини порожні.

– Та повно в нас усього в магазинах!

– Я щодня новини дивлюся, як усі тиснуть на Росію. А Росія всіх підтримує. Росія робить мир усюди. – із театральними паузами виголошує руда в болоньєвій куртці.
Жіночки починають дискутувати, я їм бажаю миру і виходжу. За кілька хвилин маршрутка їде.

Шкільні лінійки
Я вже згадувала про шкільні лінійки і решітку, за яку посадили молдовських журналістів придністровські прикордонники за таку безневинну зйомку. Справа в тому, що в селі Коржова, яке офіційно під юрисдикцією Молдови, однак межує із ПМР, на шкільних лінійках не дозволяють співати гімн Молдови і здіймати національний стяг. Забороняють придністровські силовики, які вважають Коржову своїм селом.

Про заборони в школі журналісти писали ще у 2015, однак під час нашого відрядження в Кишинев молдовські колеги розповіли, що ситуація не змінилася – усе, що пов'язане з Молдовою, на території Придністров'я хочуть викоренити, як хворий зуб. І насамперед це стосується шкіл на території невизнаної республіки, де навчають румунської. Зараз таких у ПМР менше десяти.
Молдовска мова
Придністров'я – це єдина республіка, де збереглася молдовська мова. Ви здивовані? Пояснюю: споконвіків Молдова говорила не молдовською, а румунською, але за Радянського Союзу до румунської було додано 40 відсотків слов'янських слів, себто просто русизмів. А ще в цей «покруч» доміксували кириличний правопис.
У 1989 році Молдова повернулася до свого коріння і проголосувала за повернення до латинського шрифту.
Однак і зоря придністровської молдовської мови згасає. Люди говорять здебільшого російською (вона, як молдовська та українська, є офіційною мовою реіону), батьки віддають своїх дітей до шкіл з російською мовою навчання. В офіційних установах також спілкуються російською.
А от східний берег Дністра і його мешканці побачили в цьому зраду «исконного советского», от і закрутився кривавий конфлікт. Але зараз не про це. Якщо Молдова давно перейшла на латинку і таки визнала свою мову румунською, у Придністровї від цього лінгвістичного факту вперто відмовляються. Тут можна зустріти унікальний феномен молдовської мови – румунські слова, змішані з російськими і написані кирилицею.
І знову на російській голці
У «королівстві» Придністров'я в обігу місцеві рублі, бюджет майже повністю залежить від російських дотацій. Росія постачає Придністров'ю безкоштовний газ. Однак і мешканці і підприємства все ж оплачують газові послуги – та ці гроші не йдуть до «Газпрому», а в республіканський бюджет ПМР.

Однак економіку добряче лихоманить від перекриття Україною каналів контрабанди, а торгівлю тепер здійснюють виключно через Молдову. Тому зараз ПМР у кризовому стані. Середня зарплата становить 200 доларів.
Більшість населення – пенсіонери, молодь виїжджає за кордон, звичним явищем серед місцевих жителів стає одержання кількох паспортів – російського, українського, молдовського. А після 2014 року, коли Молдова отримала безвіз з Європейським Союзом, кількість претендентів на її паспорт зросла ще більше – зараз більше 315 тисяч людей з лівого берега мають молдовське громадянство.
Туризм у псевдореспубліці не розвивається. Клаптик на східному боці Дністра цікавить лише тих, хто хотів би подивитися на маленьке диво – СРСР у сучасному світі – законсервований маленький світ бюстів Леніна та вивісок з радянським дизайном.
І попри любов до Росії (а у 2007 році 97% придністровців підтвердили свої почуття референдумом і проголосували за інтеграцію з РФ), «старший брат» не відповів взаємністю. Росія не приєднала до себе Придністров'я і до сьогодні не визнала його суверенітету. Усе, як у класичній російській літературі: мрія Кареніної про спільне щасливе життя з коханим Вронським розбилася на друзки… Але от цікаво, що робитиме далі ПМР – під потяг чи з теплом у серці таки згадає про покинутого Кареніна.

«Усі економічні агенти з лівого берега зареєстровані в Кишиневі і всі документи на експорт отримують саме тут, але вони не платять податки в центральний бюджет. Більше 4 тисяч молодих людей з ПМР вчаться в Кишиневі. Ми маємо спільний футбольний чемпіонат. Це якийсь дуже дивний конфлікт», – говорить політолог Оазу Нантой.
- ІІІ -
Україна
Утворення «ДНР» і «ЛНР» з'явилися у 2014 році після подій на Майдані. Тоді частина жителів Луганської й Донецької області захотіли відділитися від України з її новим проєвропейським урядом. Польові командири і сепаратисти за прямого втручання Росії утворили квазідержаву Новоросія. Туди увійшли так звані «Донецька Народна Республіка» і «Луганська Народна республіка» («ДНР» і «ЛНР»).
Історична довідка. У квітні 2014 року проросійські сепаратисти проголосили Донецьку і Луганську народні республіки. Тоді ж російські військові, керовані офіцерами спецслужб Федерації, захопили адміністративні будівлі в Слов'янську, Краматорську і Дружківці. 13 квітня уряд України оголосив про проведення Антитерористичної операції. У країні почалася мобілізація. 11 травня «ЛНР» і «ДНР» провели так звані референдуми, після чого ватажки псевдореспублік звернулися до Росії з пропозицією увійти до її складу як об'єднана територія під назвою Новоросія, а також заявили про претензії на інші області України. Росія почала постачати сепаратистам важку військову техніку, зокрема ракетні системи залпового вогню «Град». Україна відновила контроль над частиною зайнятих територій, оточила Донецьк і була на підступах до Луганська, однак вторгнення професійних російських військових відсунуло лінію фронту вглиб України. Попри підписання Мінських угод, які мали б забезпечити припинення вогню, війна триває.
За даними ООН, станом на серпень 2017 року зафіксовано 10225 убитих і 24541 поранений у ході бойових дій на Донбасі, а також більше мільйона переселенців.
«ДНР»
Подвійні стандарти
Я в українській Костянтинівці – місті в Донецькій області, яке розташоване за кілька кілометрів від зони бойових дій. Тут я намагаюся знайти героїв нашого часу – жителів «ДНР». Їх шукаю на залізничному вокзалі – звідси деенерівці їздять у ненависну їм Україну – хто до Києва, хто до Харкова, хто до Дніпра.
На вокзал і з вокзалу їх везуть маршрутки. Водії розповідають: цей бізнес, звісно, не є легальним, але на блокпостах вдається домовитися. На ці маршрутки, які сполучають два світи, є великий попит, щодня тут неймовірний потік людей. І ось прямую до однієї, яка має вирушити до Донецька – столиці так званої «ДНР». Сюди починають сходитися люди, які щойно вийшли з потяга Київ – Костянтинівка. Я підходжу до старенької і питаю: «Як там воно живеться в «ДНР»?»
Бабулька дивиться на мене переляканим поглядом, ніби я Чикатило, і сідає в маршрутку. Усі інші намагання розговорити пасажирів закінчилися фіаско. Я вже думаю забиратися звідси, як до мене підходить інтелігентна бабуся в окулярах, відводить у кут і тихо-тихо шепоче:



– Вони вам нічого не скажуть, вони бояться…

– Чого бояться?

– Щось неугодне сказати. Бояться, що їх розстріляють… У мене сусідка недавно сказала: «А що, виходить, ми війну зробили, коли ходили на той мітинг?» Але ви тільки не пишіть мене… Ви тільки нікому не кажіть, що я з вами розмовляла, – жінка виглядала ще більш переляканою, – там, у маршрутці, сидить моя родичка. Якщо вона дізнається, що я розмовляю з українськими журналістами, мене здасть.

– Як здасть, кому здасть?

– Напише донос владі, – я підвисла… Невже я потрапила в 37-й рік? – А я люблю Україну, люблю українську мову… Я не люблю ту Росію, – продовжувала вона, а мені ці дисидентські слова просто розсікали мозок.

– Ваша родичка на вас донесе? Вона ж родичка!

– Ну і що, – старенька махнула рукою.

– А ці ополченці, вони якої національності?

– Точно не наші. Судячи з їхньої мови, росіяни.

– А як ви живете, як отримуєте пенсію?

– Я маю сестру в Києві, то тепер живу в неї, а в Донецьк просто приїжджаю, тому отримую українську пенсію. А вони живуть на дві пенсії – їм платять у «ДНР», крім того, їздять за українською. От ви поспостерігайте за касами в Костянтинівці. Вони ж усі їдуть за українською пенсією. І скуповуються тут, бо на українській стороні все удвічі дешевше. Там ціни космічні… І родичка моя так робить. От запитайте, чому вона так ненавидить Україну, але бере українську пенсію, але зачекайте трохи, щоб не зразу, бо вона запідозрить, що це я вас на неї натравила…
Чекаємо 10 хвилин. У цей час міркую: зараз мінімальна пенсія в «ДНР» становить 2730 російських рублів (приблизно 47 доларів), а ціни в республіці вищі і на продукти, і на одяг, вони приблизно зрівнялись із російськими. Недарма дідусі й бабусі їздять за українськими грішми, «русский мир русским миром», а їсти хочеться.
Тож коли бракує грошей, вони «втіхушу» і згадують про Україну, яка на офіційному рівні все ж вважає жителів ДНР/ ЛНР своїми громадянами. До речі, багатьом донеччанам виплачують шахтарську пенсію, тобто 5-6 тисяч гривень, а це в кілька разів більше ніж у бабусі з Тернополя чи Дніпра. Парадокс якийсь…

Ну що ж, пора іти до родички нашої анонімної дисидентки. Бачу її в хустині на першому сидінні маршрутки.

– Добрий день, як вам живеться в «ДНР»?

– Прекрасно…

– А пенсію чому в Україні берете?

– А що? Я не маю права?! Ми працювали на Україну стільки років. А вони воювати з нами почали!

– А що російські військові робили в Україні? А де ополченці зброю взяли?

– Я нікого не бачила. Ніхто не починав воювати.

– Тобто ви нікого не бачили? – питаю я.

Після паузи жіночка виголосила:

– А чому здали Донецьк? Чому не здали Дніпро чи Харків? Ви нас здали!
Після діалогу з двома пенсіонерками я намагаюся поспілкуватися з деенерівською молоддю. Біля маршруток стоїть молодик у джинсах, на голові кепка. Прикурює цигарку.

– Нам нафіг не потрібне це «ДНР». Шо нам там робити? Кому потрібні ці дипломи? Я не збираюся там жити! Уже кілька разів був у Польщі, хочу їздити в Європу, а не сидіти в чотирьох стінах… Я юрист за освітою, але ким мені там працювати? Роботи немає, середня зарплата – 2,5-3 тисячі рублів (51 долар). Усі мої друзі за Україну. Уряд цих клоунів підтримують хіба що зазомбовані пенсіонери, які моляться на Леніна. Ви знаєте, ким був цей Захарченко (ватажок "ДНР")? Курей продавав. Усі чекають, коли Україна прийде і відвоює. У мене український паспорт, і його міняти я не хочу. Якби не родичі, я б узагалі в Донецьк не їздив.
– А чого ж не виходите на протести?

– Люди бояться. От у Горлівці вже хотіли протестувати, то там вистрелили в повітря.

– То з цього зачарованого кола не вибратися…

На мій подив, я зустріла не так уже й багато фанатичних деенерівців. Однак навіть ті, хто хоче повернутися в Україну, боїться приходу українських військових, адже розуміє, що це неминуче призведе до руйнування міста. Інші ж побоюються судів Лінча з боку українців.
Вони були в нас тут, ці ополченці, на сміттєзвалищі – алкаші і бомжі – їм зброю видали. А люди їм їсти носили, – розповідає мені жінка з підконтрольного Україні селища, – вони розповідали, що наші гроші будуть віддавати не в українську казну, а в наш донецький бюджет, що вони просто за федералізацію. От тоді ми їх підтримували, але потім ми зрозуміли, що нас обманули, а тепер війна...
«Нас ніхто не питав, коли сюди заходило «ДНР», і не спитає, якщо вони знову прийдуть. Наша думка нікому не цікава… Ми нікому не потрібні, нас уже нікому не шкода, і навіть зараз в Україні нам уже ніхто не співчуває, – розказує Світлана із села Залізного, що неподалік Костянтинівки. – Ви думаєте, що ми нічого не розуміємо? Я працюю в церкві, а наш батюшка їздить по блокпостах, і він мені розповідав, що по той бік бачив військових із російськими шевронами і напис великими буквами про Росію… – жінка задумалась, – не можу згадати який… Але навіть тут, у Костянтинівці, думаєте, їх [сепаратистів] не підтримують? Думаєте, тут мало таких? Ага, вам просто ніхто цього не скаже…» – Поділилась з нами жіночка у червоному халаті.

Думка росіян
Усі окуповані території, про які я тут писала, так чи інакше є творіннями уряду Російської Федерації. Зупинити імперські плани своєї «матушки» могли б хіба самі росіяни, тим паче там невдовзі стартують вибори президента.

На кордоні з Абхазією я зустріларосіянку з чоловіком, які живуть у Пітері і до Абхазії приїжджали в особистих справах. Я вирішила запитати, що вони зараз думають про Путіна і російську політику.
– От Південна Осетія, Абхазія, Придністров'я, «ДНР» – всюди є російський слід. Ви підтримуєте таку агресивну російську політику?

– Ну, я живу в Росії, є громадянкою російською і не можу не підтримувати владу… От ви живете в Україні, ви вважаєте, що ваша влада все робить правильно?

– Не завжди….

– Але ж ви не виходите на мітинги?

– Виходимо.

– Ну, розумієте, якщо є сім'я, діти, то ти не можеш дозволити собі діяти так, як хочеш…

– Вона за себе не відповідає, а за дітей відповідає, – втрутився чоловік. – Я ж бачив, як цей конфлікт починався [абхазький]. Тут були росіяни з самого початку, і саме вони почали цю війну.

– Але ви все одно підтримуєте Путіна?

– Ми не можемо сказати, що підтримуємо Путіна, – відповідає чоловік. Урешті втручається дружина:

– Росія – держава велика, вона не може не брати участь у цих конфліктах. Але я все ж із покоління Радянського Союзу. Я не можу підтримувати ці конфлікти, я за дружбу. Ці конфлікти відбиваються на нас. Це і санкції – ми затиснуті, і підвищення цін. Не вистачає коштів. Ми навіть у Пітері погано живемо. Звичайно, є фанатики Путіна, але переважно в нас його бояться. Я вам скажу так: настрій 50 на 50.

Що переважить у росіян? І чи зможуть вони побороти страх? Покажуть вибори Президента 18 березня 2018 року…